Поділитися публікацією:

Ця історія не про любов у звичному розумінні. І навіть не про гроші. Це – спроба записати хроніку трагедії у серці нашої країни. Роман Підлужний – свідок і активний учасник подій 18-20 лютого 2014 року на майдані Незалежності. Мало не втратив ногу, отримав контузію, витягував поранених з-під куль, але не піддається розчаруванню від постреволюційної доби, бо впевнений: ми зробили від себе усе можливе тоді, аби не стати рабами. І досі це робимо.

16830518_1244873582216719_24986377_n

  • Кадри з майдану 18-20 лютого нагадують блокбастер. Ви були там і можете розповісти про свої відчуття.
  • Коли я повернувся на Майдан 18 лютого, то відчувалося, що визріває щось недобре. О пів на одинадцяту ранку я побачив, що всі рухаються з майдану Незалежності у бік Банкової і скидалось на те, що людей туди витягнули, щоб завдати удару, бо у всіх провулках були засади.
  • На що розраховували протестуючі, йдучи проти беркутівців зі спецзасобами, в амуніції і зі зброями?
  • Я був у складі 14 сотні. У провулку від Інститутської ми наштовхнулись на колону беркутівців, які сформувались у черепаху. Кидали камінням, щоб зупинити наступ і пробили щит, в ту діру посипалось ще більше бруківки, і супротивники почали розбігатися хто куди, в паніці давили один одного. Я встиг відібрати щит і палицю. Нам треба було йти геть звідти, адже на даху будинку на розі сиділи три беркутівці, стріляли й скидали гранати. Одна розірвалась просто в мене під ногами. Та так, що половину товстої ватної штанини відірвало геть і десяток уламків врізалися мені в ноги. Хірурги працювали вже прямо на Майдані. У будинку профспілок мені зробили місцевий наркоз і подіставали то все з мене. Також отримав контузію.
  • Після таких травм Ви, мабуть, повернулись додому?
  • Ні,як можна. Совався, допомагав чим міг. Коли відійшов, взявся далі до бою. Тягнув ногу, але не міг всидіти. 20 лютого ми пішли знову в атаку з чотирма хлопцями по алеї Інститутської. Є ці кадри в інтернеті: люди падають під пострілами. Почалось усе з вибуху біля стели, я ще стояв біля сцени. Дошкандибав до Жовтневого палацу, одразу за ним була будова, відгороджена величезними щитами. Три хлопці силувались підняти щит, я допоміг і ми рушили вгору Інститутською. На той час ми ще не знали, що стріляють бойовими. Казали люди – пластиковими, виявилось – все серйозно. І тут дійшли до групи хлопців, вони також сховались за наш щит. Ближче до станції метро почулись постріли, три коротких вистріли з АК47. Від бруківки відбилися іскри. Двоє молодих хлопців по краях щита впали. Я кинувся до першого і побачив у щиті дірку, крізь яку виднівся схід сонця.
  • Якась ірраціональна картина…
  • Цей момент зламав моє уявлення про ситуацію і глибоко врізався в пам’ять. Я спохопився до хлопця, нащупав пульс і спробував закинути собі на плечі, але згадав про снайперів і поволік за ноги вниз до Жовтневого. Там уже розвернули госпіталь. В першій кімнаті ліворуч лікарі метушились над пораненими. Усі столи були зайняті, мені сказали залишити хлопця в кутку на підлозі. Я хотів зняти куртку, щоб вияснити куди його поранено, але замок заклинило…
  • Хто це був і чи вдалося його врятувати?
  • Допомогу надавали в першу чергу тим, хто подавав ознаки життя. А той хлопець був не при тямі. Його не врятували, стік кров’ю. Довший час я не знав хто це був. Аж минулого року мене знайшли на відео, видзвонили і з’ясувалось, що того хлопця звали Сергій Кемський з Коростиня. Я зателефонував його мамі, щоб розповісти про останні хвилини життя її сина. Про те, як це було насправді.16831360_1244872995550111_1405497331_n
  • Це страшний спогад. Але на цьому жахи не припинилися. Що сталося потім: 19 і 20 лютого?
  • Я побіг до депутата Кириленка. Просив: дайте людям зброю. Знав точно: на восьмому поверсі будинку профспілок був цілий арсенал зброї, але її людям не давали. ЇЇ охороняла 24 сотня, я мав бути в охороні, але приєднався до нашої коломийської громади. 18 лютого я бачив автомат Калашнікова у чоловіка, який стояв при вході в Український дім. Потім беркут пішов в атаку – штурмувало нас десь 200 спецпризначенців. Нам довелося вибити скло і вивести людей з другого боку.
  • Нам дуже бракувало організації, адже ті, хто без згоди майданівців «очолили» протест, виявились не готовими відповідати за наслідки. Чи відчували Ви це?
  • Це так. Ніхто тоді не знав, що буде. І поведінка політиків досить була передбачувана. Була ніч, коли до поразки залишалось зовсім трохи. В ніч з 18 на 19 я стояв у колоні щитів, коли беркут прорвав барикаду. Минали години, виснажились ми, супротивники втомились. Але у них о четвертій ранку мала бути перезміна, тому вони просто полінувалися посилювати опір. Я бачив: лишилося зовсім мало, щоб подолати нас. Якби ми тоді на світанку здалися, то зараз би копали в Карпатах криївки…

16832794_1244873595550051_777398466_o

  • Що вас особисто спонукало приїхати на Майдан?
  • Це визрівало роками. Але воно б не вибухнуло, якби не побили студентів. Спершу я почав відчувати тиск, притаманний радянській владі, потім застогнав під тиском проблем і податків бізнес. Врешті ці постійні обіцянки про вступ в ЄС і безцеремонний розворот. Коли вночі на 1 грудня побачив кадри бійні під «йолкою», розбудив дружину зі словами: дивися, почалося. 4 грудня я вже був на Майдані. Стояв за зміни. Не так за зміну влади, як за зміну підходу ставлення до народу. Я не шкодую ні про що. У будь якому випадку в Росії не було жодних хороших планів на Україну. З таким сусідом треба бути завжди напоготові.

16839424_1244873748883369_607693985_n

Розмову вела Наталка Сандецька

ДО ТЕМИ:


Поділитися публікацією: