Поділитися публікацією:

Фото: report.if.ua

Місцеві зустрічають їх по-різному. Одні дякують за допомогу. Інші вважають, що вони їдуть за грошима й посадами або навіть… рабами. До волонтерів мешканці Донбасу досі не звикли.

38-річний Сергій Максимов – завідувач приймального відділення Коломийської дитячої лікарні. Думка поїхати на Донбас у нього була ще з першої хвилі мобілізації. Але спершу не міг залишити без нагляду відділення, потім на мобілізацію лікарів наклали «бронь», а пізніше його не хотіли брати, нібито за станом здоров’я.

«Коли закінчилась мобілізація, я почав шукати інші шляхи, – розповідає Сергій Максимов. – Восени минулого року подав заявку у Перший доб­ровольчий мобільний шпиталь імені Пирогова. Спершу відповіді не отримав. Згодом повторно заповнив анкету, і в січні прийшло підтвердження».

Родичі Сергія не знали, що він зібрався в зону АТО. Думали, буде в Харкові на курсах. Правда, дружині і сину він таки сказав правду перед самим від’їздом, а от мама дізналася, коли вже повернувся.

«Насправді, я й сам до останнього не знав, куди їду та що саме робитиму, – зізнається лікар. – Спершу був заявлений терапевтом у центральній лікарні Станиці Луганської, туди звозили як військових лікарів, так і цивільних. Та вже на місці з’ясувалося, що там є дитяче відділення, в якому працює лиш один педіатр. До війни було багато медиків, але потім повиїжджали – хто в Луганськ, хто в Росію. Тож так слалося, що я працював по своїй спеціальності».

Разом з Сергієм на ротацію приїхали ще сім лікарів. Жили в тій же лікарні, де й працювали. З приміщення виходили нечасто. Якщо комусь треба було в магазин чи на Нову пошту, то домовлялися з військовими і ті їх відвозили.

Проблеми з продуктами не було. Єдине, чого бракувало – це медикаментів, в основному знеболюючих, та перев’язувального матеріалу. Адже нерідко до лікарні потрапляли й поранені бійці. Ворожі снайпери у Станиці Луганській чатують щодня…

likar2_

«Інколи читаєш новини, там пишуть, що місто обстрілювали протягом години. А по факту, обстріли починались о 20:30 і тривали до першої ночі, а то й довше», – каже Максимов.

З місцевими стосунки складались по-різному. Більшість із них думає, що наші лікарі їдуть туди на заробітки, переконати їх у протилежному дуже важко. А насправді серед медиків-добровольців є досить заможні люди, які приїхали – просто допомогти. Зазвичай такі лікарі беруть відпустку за основним місцем роботи та їдуть у ті лікарні, де найбільш потрібні.

«Персонал нас прийняв досить адекватно, – говорить Сергій. – Хоча й були вислови, що ми приїхали туди за посадами і заробляти гроші. Одна жіночка навіть заявила, що ми прийшли по рабів. Але я таких людей розумію. Вони ж не бачать українського телебачення чи радіо, у них вся трансляція з російських медіа. Деякі люди просили, щоб ми говорили з ними українською. Інші ж навпаки – казали, що нічого не розуміють».

Місцеве населення, говорить Сергій, живе у страху та невизначеності. Звісно, у такій постійній напрузі не може бути абсолютно адекватної поведінки. Але думати, що більшість місцевих ненавидить наших добровольців – абсолютно не правильно.

«Я вважаю, що вони просто налякані, – каже Максимов. – Вони не знають, що буде завтра. Спершу чекали, що Росія забере їх до себе, як Крим… А ще ми маємо розуміти, що більшість їхніх чоловіків воює на боці сепаратистів. Вони вже не зможуть повернутися додому, а якщо повернуться – їх засудять».

Є й такі, що відверто підтримують Україну, але виїхати звідти не можуть. Хтось не хоче залишати будинок, майно, а в когось старенькі батьки. Тим більше, після того, як Станицю взяли під контроль українські військові, почали відновлювати зруйновані будівлі.

«Обстріли для них вже стали буденною справою, навіть діти звикли, – розповідає лікар. – Буває, ходиш по палатах і вікна від вибухів трусяться, але на це вже ніхто не звертає уваги. Мабуть, просто знають, що по лікарні стріляти не будуть».

likar3_

Як далі розвиватимуться події на Донбасі та скільки ще до кінця війни, нині, напевно, не знає ніхто. Однак Сергій вважає, що в першу чергу мешканці Донбасу повинні мати доступ до української преси та телебачення, а далі – справа за військовими.

«Якщо чесно, то складається враження, що цю війну ніхто не збирається зупиняти, – говорить Сергій Максимов. – Бо якби наша влада хотіла, то конфлікт можна було б придушити ще на самому початку. Але, очевидно, що там крутяться великі гроші. Думаю, зараз для нас важливо втримати лінію розмежування і не дати ворогам просунутись далі».

18 березня він знову вирушає на Схід. Цього разу в Попасну. Це буде коротке відрядження, не більше тижня – аби провести профогляд місцевих мешканців. Але потім, каже Сергій, такі поїздки мають стати регулярними.

Джерело: report.if.ua

ДО ТЕМИ:


Поділитися публікацією: