Поділитися публікацією:

У сторіччя проголошення і утворення Західноукраїнської Народної Республіки – важливого етапу українського державотворення у ХХ ст. –  не лише історикам і краєзнавцям, а й звичайним громадянам, не обтяженим тягарем історичних студій, слід чітко усвідомити: проблем у вивченні непростих уроків ЗУНР вистачає досі. Подвійно це важливо з огляду на сучасну геополітичну шахівницю і зовнішні впливи на нашу історичну пам’ять про події 1918–1919 років, адже й нині не лише прості обивателі, а й лідери політичних партій і громадських організацій охоче використовують «історичну карту» в своїх корисливих цілях, не гребуючи історичними фальшивками, маніпуляціями і поширенням стереотипів про події сторічної давнини.

Одним з живучих історичних міфів, який охоче використовують у своїх псевдонаукових публікаціях і публічних заявах вороже налаштовані до українства сили, залишається міф про «Косачівське пекло», яке нібито мало місце в добу ЗУНР у таборі для інтернованих осіб, що містився на Косачеві – околиці тогочасної Коломиї на Івано-Франківщині. А от наступний «науковий» меседж про ці події – твердження про поховання «жертв Косачева», поляків-полонених та інтернованих на тогочасному римо-католицькому кладовищі в Коломиї. Відтак, щоби твердити, що і яка «правда нас визволить», мусимо уважно придивитися до історичних фактів та історичних джерел, котрі, слід зауважити, свідчать про інше. Зокрема про людяність українських цивільних осіб і військових, медичних працівників, їх жертовну працю в умовах польсько-української війни, зазвичай, ціною власного життя.

 

Сюжет перший. Між смертю та порятунком ближніх – люди і установи порятунку в Коломиї восени 1918 р.

Польсько-українська війна, яка відразу прийшла за Листопадовою революцією 1918 року, не залишала часу для роздумів. Усе творилося тут і відразу. В голоді і холоді, у відчаї і безнадії, у жертовності людського життя, у надії на допомогу від запілля, його небайдужості до власних синів, братів і чоловіків, що кращі свої роки свідомо прирекли на службу рідній державі, обороні її від ворогів. З ними, звісно, боротися було важко. Але було й легко від почуття причетності до великої справи – творення міцних основ Українського війська, людського права відстояти свої дотеперішні здобутки як на полі бою, так і в запіллі, відповідальності перед батьками і дітьми за своє майбутнє.

Так, справді, попередня війна 1914–1918 рр. набридла всім. Найбільше воякам-українцям, які вже кілька років кривавилися в окопах спершу Великої, Першої, імперіалістичної, а заразом світової війни, а вже тепер – війни двох народів, українського і польського, за власні держави. Правда, нарід український боронив своєї державності на власній, українській, землі і силами власними, українськими. Народ польський, підтримуваний, з одного боку, всуціль і повсюдно своїми людьми – од малого до старого, од дівчини до хлопця, а найбільше власною інтеліґенцією, а з другого – міжнародною спільнотою, якій комфортно було у власній і чужій брехні про українців та їхні визвольні змагання, тішився потугою і свідомістю баталій за пізньоосінній, а тепер зимово-весняний фронт польсько-української війни. Війна під Львовом поступово перетворювала княже місто та його околиці на якусь загадкову і містичну безодню, початок без кінця і кінець кінців чорного песимізму, упадку бойового духа, жахливого запитання про майбутнє української державності в Галичині. Драма фронту полягала в його природі: завзятості боїв, сутичках на полі і в помешканнях передусім місцевих польських осадників, заселених довкола Львова, у брутальності ведення бойових дій, провокаціях і воланнях ворога про перемир’я, аби під час нього згрупувати війська і скоординувати свої дії проти українців, котрі були досі заручниками не лише геополітичних шахівниць, а й окопів, без належної ротації тощо. Це була не «стара война» здичілого пролетаріату проти «класових» ворогів, а була вже війна ідеологічна – за «свої», а не «чужі» вольності, цінності і владні ресурси. Тут можна було побачити все: від чоловіків у бойових літаках і бронепоїздах, у піхоті й кавалерії до аристократичних панянок з ґвинтівками на плечах. Усі вони як один боронили «свої» інтереси і «свої» землі.

Трагічність цієї війни відзначали її очевидці: «На львівському фронті стоять проти себе в боєвій лінії дві ворожі армії. Не тільки тому ворожі, що боряться одна із другою, а ворожі цілим своїм складом, звичаями, способом думання – коротко кажучи: вороги душею й тілом. З польського боку військо, зложене зі шляхти – дідичів, інтеліґенції та міської голоти. З другого боку боєві лінії – українська армія. Дві ворожі лінії стоять одна напроти другої. Нема між ними порозуміння, поєднання, як між вогнем і водою. Бо одна сторона хоче дальше панувати й жити чужою працею, друга рішилася радше згинути, чим вертатися в давне пекло».

Трагічність цієї війни поміж поляками і українцями в Галичині 1918–1919 років особливо гостро відчували не лише (і не стільки) військові, як її жертви, котрі мусили пройти свою найважчу хресну дорогу в умовах тотального дефіциту їжі, ліків і даху над головою, перш ніж знайти свої могили в коломийській землі.

Пейзажі війни і революції у Коломиї не були б справжніми без згадки про те, хто, як і чому рятував життя воїнів од неминучої смерті. Без усвідомлення цих начебто простих істин революційно-воєнного повсякдення неможливо зрозуміти трагічну ціну окремо взятого людського життя. А що найголовніше – боротьба за життя поворотців з фронтів, полонених і поранених, а також інтернованих, не малювалася монохромними фарбами «свій» – «чужий». Для лікарів, як і для людей доброї волі, котрих у місті над Прутом вистачало, національність, конфесія, чи місце народження цих нещасливців великого значення не мали. Принципове значення тут мали співчуття до ближнього, його страждань, бажання допомогти і врятувати його життя, інколи ціною власного.

Якщо навіть восени 1918-го, перебуваючи фактично на узбіччі великої міжнародної політики, Галичина ще не мала геополітичного значення у майбутній польсько-українській війні, її головніші міста (зокрема й Коломия) продовжували пожинати гіркі плоди кривавої Великої війни. А що війна закінчувалася, переходячи у свою нову фазу – революцій на місцях – кількість її жертв невпинно зростала. Тож у якийсь момент тогочасному обивателю починало здаватися, що довкола більше мерців, хворих і інвалідів війни, аніж живих і здорових. Адже, незважаючи на самостійницькі настрої місцевої української людності і свідоме бойкотування нею будь-яких ініціатив поляків у царині міського врядування, загальну анархію і хаос, щоденну боротьбу за виживання містян чи їх окремих груп, кількість хворих і поранених, котрі прибували до Коломиї залізницею, кожного дня лише зростала. Та й нікому з них не було діла до Листопадової революції і державотворення українців, позаяк величезні маси людей різних національностей і віри задовго до їх остаточного пункту призначення у Коломиї були втягнуті у вир безглуздих страждань першої ґлобальної катастрофи. Повернутися з війни додому – хай там як – ось головне бажання усіх без винятку вояків колишніх імперій восени 1918 р. Бо ж виснажені й знесилені голодом, холодом і довгою мандрівкою залізницями Габсбурзької монархії, дуже часто вони помирали, так і не побачивши рідної землі. Ось як про це писала міська преса: «Полонені бувшої монархії надходять безпереривно гуртками й одинцем до нашого міста. Виснажені й знесилені голодом, холодом і довгою мандрівкою вмирають вони в дорозі, не побачивши пограничних стовпів своєї вітчини. Хто, тільки може, повинен нести їм поміч в ім’я Христа. Орґанізуйте отже всюди відділи “Укр[аїнського]. Червоного Хреста” й помагайте полоненим і недужим покиненим у шпиталях».

Поза тим, що війна українців і поляків за місце під державним сонцем вже набирала своїх обертів, коломийські українці кинулися рятувати вже колишніх підданців колись могутньої імперії, а найбільше – й вояків держави-ворога. Для порятунку полонених від неминучої, як на ті обставини, смерті вже 15 листопада 1918 р. у Коломиї створили «Тимчасову санітарну комісію». До цієї установи увійшли українські військові і військові медики – доктори медицини Володимир Кобринський і Зеновій Левицький, поручники Мартинець і Чернявський. За якийсь час допомагати їм почали не-українці – місцевий штабний лікар-єврей Ханя, залізничний лікар, німець Розенгек, а також поляк Мілєвський. До участі у «Рятунковій акції» на залізничному вокзалі Коломиї долучився тамтешній Український Червоний Хрест, зокрема українське жіноцтво. В спеціально відкритому цією комісією неподалік станції бараці українки варили теплі страви і напої для голодних і хворих полонених.

Іншою локацією для порятунку поворотців була «Стація повертаючих хорих» (Осібний лікувальний заклад, облаштований українською військовою владою не раніше половини листопада 1918 р. для хворих військових, котрі прибували потягами до Коломиї. Облік хворих проводився у будинку вокзалу, а лікування –  у двох бараках поблизу залізничної станції) (керівник – поручник Мартинець), працівники якої записували усіх хворих, що прибували до Коломиї залізницею, а потім відсилали до двох спеціальних бараків неподалік від станції. Там лікували вояків од захворювань, що не могли призвести до летальних наслідків. Схожим до «Стації повертаючих хорих» був також «Приют хорих Запасного коша 24 піхотного полку», що розміщувався у нових з ліжками, печами і кухнями дерев’яних бараках колишніх кавалерійських казарм на Косачеві, неподалік від залізничного двірця.

А от важкохворих і тих, лікування яких вимагало значних зусиль і часу, направляли до «Епідемічної лічниці» («Епідемічна лічниця» (існувала з часів Першої світової війни як «EpidemieSpital in Kolomea») або «Укр. епідемічна лічниця в Коломиї», підпорядковувалася коломийській Окружній військовій команді. Її місцезнаходження досі точно не встановили, однак відомо, що вона містилася на території німецької колонії Вінцентівка, на Снятинському передмісті тогочасної Коломиї («чотирикутник», обмежений сучасними вулицями В. Симоненка, І. Крип’якевича, І. Мазепи, Г. Тютюнника). Вона містилася на Снятинському передмісті Коломиї, на території німецької колонії Вінцентівка. А що функціонувала вона ще з часів Великої війни, як австрійський заклад військової медицини, у її бараках могли лікуватися одночасно 600 хворих. Як правило, тут намагалися врятувати життя тим нещасливцям, до яких підібралася епідемія іспанки (іспанського грипу, завезеного у квітні 1918 р. до Європи зі штату Канзас у США; а оскільки європейці дізналися про нього саме з нецензурованої іспанської преси, цей тип грипу почали називати «іспанкою»), а як наслідок ускладнень після неї – пневмонія і бронхіт. В «Епідемічній лічниці», яку згодом називали «Українською епідемічною лічницею», окрім українців, працювали медики-іноземці, поляки і євреї доктори Дзівіцький, Левнер, Моріц, Шапер, Цайґер.

У самому ж місті функціонувала «Запасна лічниця», фактично, той самий, що й у часи Першої світової, «Резервний шпиталь №1» (Коломийський запасний госпіталь, створений Міністерством Війни Габсбурзької монархії, функціонував у будинку теперішньої гімназії ім. Михайла Грушевського від часу Першої світової війни до осені 1919 р. Його первісна назва «K. u k. Reservespital №1» («Цісарсько-королівський резервний шпиталь №1»). Від вересня 1918 р. в україномовних джерелах цей заклад називали «Запасна лічниця» (інколи – «Українська Запасна лічниця»), а з листопада 1918 р. установа підпорядковувалася коломийській Окружній військовій команді. Після відступу українського війська з Коломиї наприкінці травня 1919 р. у «Запасній лічниці» продовжували перебувати хворі та поранені вояки, інтерновані і полонені. Усі померлі були поховані на «Heldenfriedhof Kolomea» («Кладовище героїв у Коломиї»), яке в україномовних джерелах фіґурує як «Військове кладовище в Коломиї» (в р-ні сучасних вулиць І. Мазепи, О. Довженка і С. Бандери). Розмістили її у будинку довоєнної школи польських сестер-урсулянок, навпроти римо-католицького костелу отців-єзуїтів. За якийсь час цю лікувальну установу підпорядкували коломийській Окружній військовій команді. Санітарну службу тут очолював поручник, доктор Чернявський, а побіч українців (доктори Санецький, Гарасовський), працювали ще й доктори Бляйхнер, Бохнер, Цайґер.

Поранених з фронту польсько-української війни привозили на лікування до військового шпиталю («Військова лічниця»), що містився у приміщенні нечинної на той час місцевої гімназії, а інколи – до міської лікарні.

 

Сюжет другий. Табір на Косачеві: народження міфу про «косачівських катів»

Ще одним місцем порятунку і лікарської опіки на околиці тогочасної Коломиї, про яке широко заговорили вже після поразки наших Визвольних змагань, був табір для полонених та інтернованих, переважно польських вояків, на Косачеві. Зауважмо: якщо спочатку урочище Косачів на правому березі р. Коломийки було одним з кількох місць первісної людини на території сучасного міста, відомим завдяки археологічним знахідкам ще з VII–V ст. до н. е., то найбільшої «слави» цей клаптик землі зажив з XV ст. Саме тоді, 15 вересня 1485 р. польський король Казимир IV Ягейлончик приймав тут присягу володаря Молдавії Стефана ІІІ Великого. З цього часу, а точніше з 23 вересня 1877 р., коли коломийські поляки встановили на уявному місці цієї угоди пам’ятний обеліск, Кочасів почав ґлорифікуватися в польській історичній пам’яті.

Перефразовуючи відоме латинське прислів’я «В гаях Беллони народжується насіння смерті», можна твердити, що саме у таборі на Косачеві народилася ненависть коломийських поляків до тогочасної української влади, саме та міфологема, відгомін якої ще подекуди лунає глухим набатом на початку ХХІ ст., зокрема в сторіччя ЗУНР. Йшлося про вигадані «жертви Косачева», «косачівських катів», «косачівську мартирологію», «косачівське пекло», головними і єдиними винуватцями чого були, на думку поляків, винятково українці.

Звернімося до спогадів безпосереднього учасника подій 1918–1919 рр. у Коломиї Володимира Бемка: «Вночі з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. Український військовий комітет зайняв місто Коломию іменем новопосталої української держави. Згодом зорганізована була в місті окружна військова команда, на чолі якої стояв проф. Теодор Примак. Його заступником був пор. Володимир Бемко, начальником канцелярії пор. д-р Омелян Татух, а санітарним шефом – підполковник д-р Петро Петрушевич, якому підлягали всі лікарні з персоналом. Завдання його було в тому часі дуже важке. Демобілізація була дика, незорганізована, кожний вояк старався якнайскоріше дістатися додому. Д-р Петрушевич з трудом притягав до шпитальної праці лікарів-жидів, натомість лікарі-поляки заявили, що не будуть працювати в українських військових лікарнях, мовляв, вони до такої служби не мають ніякого обов’язку (тут і далі – виділення жирним мої. – І. М.).

Вже в перших днях листопада 1918 р. в Коломиї придержали кілька польських леґіоністів і для них зорганізовано “табір інтернованих” на коломийських передмісті “Косачів”, який згодом перемінили на табір полонених. В міру того, як зростали бої за Львів заповнювалися коломийські лікарні хворими й раненими. Крім того з’явилися в місті різного роду тифи та інших інфекційних недуг, епідемія яких захопила тоді цілий схід Европи. Внаслідок того зорганізовано в косачівському таборі відокремлений барак для тифозників, що підлягав під здоровельним (лікарським. – І. М.) оглядом д-рові Петрушевичу, як санітарному шефові. В листопаді і грудні 1918 р. працювали тут теж лікарі жиди, але праця була дуже виснажлива. Ліки вичерпувалися, їх ставало щораз менше, а достави не було. Це була чи не найбільша журба д-ра Петрушевича, який майже щодня бував в окружній команді і допомагав помочі. Супроти переповнення військових лазаретів хворими й раненими та перевантаження лікарів працею, д-р Петрушевич був примушений притягати лікарів-поляків до праці. На його домагання окружний командант покликав усіх лікарів-поляків до [Окружної військової] команди. З’явилися всі, а їх речником був колишній повітовий лікар д-р Мілєвскі. Окружний командант повідомив їх, що на другий день мають перебрати опіку над недужими інтернованими й полоненими поляками в таборі на Косачеві. Коли ж д-р Мілєвскі згадав, що він і його товариші не мають обов’язку помагати українській владі, то окружний командант загрозив їм арештом. Під таким “примусом”, як заявив д-р Мілєвскі, лікарі-поляки перебрали опіку над польськими хворими в лікарні на Косачеві. При цій розмові був і д-р Петрушевич. Як виявилося пізніше, вже в часі окупації Покуття румунами, лікарі-поляки не помагали своїм землякам з патріотизму, бо всі поради й лікування були оплачувані польською військовою підпільною організацією («Польською Орґанізацією Військовою». – І. М.). Для вияснення треба сказати, що д-р Петро Петрушевич не мав адміністративного нагляду над табором інтернованих і полонених на Косачеві, цей нагляд мала Команда міста. В перших місяцях командантом міста був пор. Михайло (насправді – Стефан – І. М.) Галібей, пізніший крайовий інспектор шкільної кураторії у Львові, по нім, мабуть, від лютого 1919 р. команду перебрав сот. д-р Володимир Комаринський, – пізніше був адвокатом в Городенці. Для охорони табору мала Команда міста чоту з 70 стрільців, у тому двох старшин та кількох підстаршин. Поведінка з полоненими й інтернованими була більш ніж людяна. На зарядження Окружної військової команди всі полонені старшини-поляки одержували, згідно з австрійським законом, місячну платню. Що більше, щоб помогти інтернованим у харчуванні, Команда міста, за згодою окружної команди, дозволила інтернованим зголошуватися до хліборобських робіт на фільварках Коломийщини, з чого скористала велика кількість інтернованих. Вони підписували заяви, що не втечуть і що на кожний заклик окружної команди зголосяться в таборі. Крім того, поміщики-поляки складали ґарантійні заяви, що доставлять інтернованих до табору. Під санітарним оглядом табір на Косачеві був найкращий».

 

Сюжет третій: Людяність в умовах зла: як українці рятували поляків.

Ситуація у таборі на Косачеві була цілком аналогічною до того стану, в якому опинилися усі без винятку лікувальні установи Коломиї. За свідченням очевидців, тут містився табірний шпиталь (ймовірно, у цегляних приміщеннях колишніх казарм драґунів) і були окремі бараки. Восени 1918 р. саме вони були нові, укомплектовані ліжками, печами і кухнями, адже тут ще з літа дислокувався Запасний кіш 24 піхотного полку австро-угорського війська: «Перед першою світовою війною військовий ґарнізон Коломиї складався з запасних кошів 24 полку австрійської піхоти, 36 полку крайової оборони, 35 полку загального ополчення та одної ескадрони уланів. Людський матеріял походив частинно з Покуття і частинно з Буковини. Доперва в травні 1918 року запасний кіш 24 п[іхотного]. п[олку]. повернувся до Коломиї. Тому що казарми того полку були пошкоджені війною і вимагали більшого ремонту, запасний кіш приміщено в дерев’яних бараках на Косачеві, коло залізничної станції. Бараки  ті були нові, як слід вивінуваті (забезпечені. – І.М.) ліжками, речами, кухнями і т. д.»

Тож коли сюди почали етапувати полонених та інтерваних поляків, які, як і інші вояки тогочасної війни, час від часу хворіли, а часом і помирали вже в коломийських госпіталях, умови їх утримання були придатними для умов літньо-осіннього періоду. Натомість взимку ці будівлі не могли захистити від морозу, вітру і води, які нещадно переслідували як утримуваних в таборі вояків, так і його персонал (зокрема й охорона табору з 70 стрільців,  у т. ч. двох старшин і кількох підстаршин).

Та найбільше надокучали інфекційні недуги – іспанка, черевний і плямистий тиф. Тому в цих умовах українські медики мусили якось давати раду. Це вдавалося лише завдяки залученню до такої праці коломийських лікарів-євреїв, котрі активно домагали у листопаді – грудні 1918 р. А що в таборі утримувалися поляки, природньо, українська влада звернулася до місцевих лікарів-поляків з прохання про допомогу їхнім одноплемінникам. Коли ж ті заявили, що не зобов’язані допомагати українські владі, їх примусово, під загрозою арешту, доправили до праці у шпиталь табору на Косачеві. Допомога (лікування і консультації) польських лікарів своїм землякам оплачувалася з фондів коломийської «Польської Орґанізації Військової», а, отже, про елементарний патріотизм чи волонтерство мови не було. Одночасно тутешній «Комітет пань польських» витрачав щоденно по кілька тисяч австрійських корон на закупівлю харчів для польських інтернованих і полонених. Разом з цим українська влада, в міру своїх можливостей, теж постачало продовольство до табору, вишуковувала найнеобхідніші ліки, дрова для обігріву шпиталю і бараків. До того ж усі полонені старшини-поляки отримували, згідно з попереднім австрійським законодавством, місячну платню. Тож бажання більшості з них утікати з табору не було, адже вони могли тимчасово залишати місце свого вимушеного перебування. Зокрема для того, щоби якось допомогти з проблемою харчування, Команда міста дозволила охочим інтернованим зголошуватися на роботи в фільварках Коломийщини, а поміщики-поляки ґарантували їх повернення до табору. Так наприклад свідки на «Процесі Петрушевича» стверджували, що у таборі не було насильства з боку українців, харчування було задовільним, хворі щоденно отримували хліб, м’ясо – тричі на тиждень. Пацієнти табірного шпиталю діставали вино, яйця, біфштекси.

Людяність у ставленні до полонених та інтернованих підтвердила й місія Міжнародного Червоного Хреста, що проінспектувала табір у лютому 1919 р.: «Відділ польського “Червоного Хреста” оглянув на днях у своїм переїзді тутешні шпиталі та табор інтернованих Поляків. Польські висланці передали своїм землякам гроші та провірені цензурою письма. У всіх шпиталях і таборі висланці ствердили людяність поведення з бранцями та взірцевий лад».

Березень 1919 року був багатий на постійні відвідини Коломиї та її військової округи американських і швейцарських місій, а от квітень – американської і сербської. Ось як коломийська газета повідомляла про один з таких візитів 20 березня 1919 р: «Нині має приїхати до Коломиї американсько-швайцарська місія Червоного Хреста. Місію на двір зустрічатимуть представники міської, військової та політичної влади. Метою місії є познакомитися з санітарними відносинами міста й околиці».

Однак хвороби продовжували десяткувати свої жертви. Табір на Косачеві пережив кілька хвиль епідемії плямистого тифу і червінки, починаючи з весни 1919 р. Команда міста повідомила про це Окружну військову команду 6 березня 1919 р., закликавши провести екстрену нараду з цього приводу за участю лікарів українців і євреїв: «Викликає занепокоєння те, що у таборі для інтернованих і полонених на Косачеві знову поширюється плямистий тиф. В епідемічному шпиталі зафіксовані понад 120 випадків, а сам він переповнений так, що завтра у ньому не можна буде розмістити жодних хворих. В табірному шпиталі лежать зараз 90 хворих, а приблизно 50 – у бараках. Хворі у шпиталі лежать на деяких ліжках по-двоє, а у таборі – на голих нарах. Сьогодні вночі померло троє людей у самому таборі, чого досі не ставалося:  двоє у табірному шпиталі, один – в бараці. Немає найнеобхідніших ліків для лікування хворих, дров для обігріву шпиталю і бараків. Продовольства, яке постачає (українське) військо, не вистачає».

А що у певний момент Коломия стрімко перетворювалася в місто-шпиталь, вільних місць в якому бракувало не лише для польських, а й українських вояків, які поверталися з фронту, з 1 лютого 1919 р. відкрили «Санітарний курс для доглядачок хорих». Оскільки праця в коломийських шпиталях була нелегкою, санітарками могли стати українки з відповідною освітою і фізичними можливостями.

Вагомим аспектом у допомозі потребуючим були численні акції коломийців. Попри те, що містяни активно долучалися до акції збору речей і коштів для українського війська впродовж лютого – травня 1919 р., що ввійшла в тогочасну періодику під назвою «Народ собі!», підкреслюючи тим самим, що допомагаючи власному війську, допомагають власному народові, частину зібраного передавали також і для інтернованих у таборі на Косачеві. Так, скажімо, 13 лютого 1919 р. преса повідомляла про зібраних 376 австрійських корон для інтернованих на Косачеві, 6 березня – про 30 корон. А ще у січні 1919 р. «Сторожевий відділ при таборі інтернованих в Косачеві» передав 26 корон на потреби «Боєвого фонду» і тоді ж один з охоронців табору Іван Ницюк також пожертвував 20 корон.

Допомога коломийців тим, котрі її потребували, завжди була важлива, навіть перед обличчям поразки Визвольних змагань західних українців. Так, наприкінці травня комендант міста Степан Галібей видав розпорядження про чергову збірку білизни для хворих і поранених. Упродовж 24–25 травня кожна коломийська родина без різниці національності і стану мусила принести до Команди міста прану білизну або два простирадла. У документі зазначалося, що ці речі призначатимуться пораненим і хворим, незалежно від їхньої національності, адже йшлося і про українців, і про полонених поляків у таборі для інтернованих на Косачеві.

 

Сюжет четвертий: Хвороби, смерть і поховання «жертв Косачева»

Через брак достовірних джерел, годі встановити точну кількість пацієнтів цих коломийських лікувальних закладів упродовж 1918–1919 років. Найправдоподібніше, що левова частка хворих і поранених лікувалася у двох тогочасних госпіталях – «Запасній» і «Епідемічній» лічницях. Тож нині можна документально стверджувати про 322 особи, котрі померли саме у цих госпіталях і, як правило, були поховані на спеціально облаштованому за часів Великої війни військовому кладовищі, за кілька сот метрів від залізничного вокзалу.

Аналіз виявлених джерел до історії лікування, смертей і місця поховання конкретних осіб, свідчить, що, згідно із «Книгою померших Запасної Лічниці при Окружній Військвовій Команді в Коломиї» (до якої записували й померлих у «Епідемічній лічниці» та інших установах), упродовж вересня 1918 – серпня (!) 1919 років померло 311 осіб, у т. ч. 309 чоловіків і дві жінки.

Так у вересні – грудні 1918 р. тут померло 99 чоловіків (вересень – один, жовтень – один, листопад – 60, грудень – 37), у т. ч.: православних – 47, греко-католиків – 18, римо-католиків – дев’ять, двоє мусульман і один іудей. Загалом вік померлих коливався у межах 1868 і 1900 р. н., а отже, найстарший з них мав 50 років, а наймолодший – 18. Найчастіше (якщо це вказувалося) небіжчики були рільниками (49), а також відомо про одного музиканта, огородника, робітника, столяра, господаря і шевця. З наявних даних відомо про 28 одружених і 37 неодружених. Причинами смертей у 1918 р. були іспанка (46), пневмонія (23), бронхіт (13), малярія (2), запалення легень (1), запалення нирок (1), торакальна емпієма (1), крововилив (1) і плеврит (1).

У січні – серпні 1919 р. померло 212 осіб, у т. ч. 210 чоловіків і дві жінки (січень – одна особа, лютий – шість, березень – 35, квітень – 51 (за іншими даними – 50), травень – 90 (за іншими даними – 96), червень – 24 (за іншими даними – 19), липень – три, серпень – дві особи), у т. ч. римо-католиків – 133, греко-католиків – 60, православних – 11 і один протестант. Вік померлих у 1919 р. коливався між 1867 і 1903 р. н.: найстаршому було 52 роки, а наймолодшому – 16. Відомо про 158 неодружених і 23 одружених чоловіків, а також двох жінок – сестру Українського Червоного Хреста Анну Микитюк, 1887 р. н. та інтерновану Катарину Дрожу, 1870 р. н. За видами професійної діяльності тут налічувалося: рільники (80), хлібороби (16), робітники (10), шевці (7), студенти (4), пекарі (2), стельмахи (2), мулярі (2), писарі (2), слюсарі (2), залізничники (2), різники (2), а також був тесля, зарібник, кахляр, коваль, столяр, аптекар, учень, професор, масар, млинар, електротехнік. Упродовж 1919 р. помирали від червінки (черевного тифу) (70), плямистого тифу (63), туберкульозу (15), поранень (14), пневмонії (11), дизентерії (7), запалення легень (6), серцевого нападу (3), іспанки (2), малярії (2),  пороку серця (1), бронхіту (1), дифтерії (1), скарлатини (1), неврозу серця (1), ентериту (1), анемії (1), ревматизму (1), діареї (1), нефриту (1), гангрени (1), туберкульозного менінгіту (1), виснаження (1), летального кінця (1); одного розстріляли за дезертирство.

Стосовно поляків на Косачеві, то згідно з документальними свідченнями (книгою померлих і посмертними картками) у коломийських лікувальних закладах упродовж 14 грудня 1918 р. – 15 червня 1919 р. померла 151 особа з числа польських полонених та інтернованих у таборі на Косачеві. Наймолодшому з них, полоненому Станіславові Сіваку було 12 років (1907 р.н.), найстаршому, інтернованому Людвіку Речуху – 52 роки (1867 р.н.). Обидва – були уродженцями тогочасної Львівщини. За умов воєнного часу, а також через небезпеку поширення інфекційних хвороб, їх поховали на «Військовому цвинтарі» у Коломиї.

 

Сюжет п’ятий: Польські міфи про Косачів у процесі проти українського медика

Градус етнічної ксенофобії супроти українців почав зашкалювати у поляків вже у 1919-му: одразу ж після того, як румуни влітку 1919 р. передали полякам окуповане ними Покуття, ті почали масово доносити на українського лікаря, доктора медицини Петра Петрушевича, який упродовж грудня 1918 – травня 1919 р. був санітарним лікарем коломийського військового округу, а отже, на їх думку, був головним винуватцем у т. зв. «косачівській трагедії». А поки «вина» П. Петрушевича не була доведена, він відсидів в арешті у львівській тюрмі 18 місяців до початку судового засідання, що тривало одинадцять днів і завершилося 7 лютого 1921 р. Суд присяжних визнав П. Петрушевича невинним, а його тому негайно звільнили.

Ось як про згадували сучасники: «Коли ж румуни в літі 1919 р. передали під владу Польщі окуповане ними Покуття, посипалися до польської окупаційної влади доноси на тих українців, які залишилися в місті та нікуди не виїхали, між іншими й на д-ра Петра Петрушевича. Його арештовано й перевезено до львівської тюрми, де він, зовсім невинний, мусів відсидіти час слідства, що тривало аж 18 місяців. Розправа тривала повних 11 днів і закінчилася 7.2.1921 р. Через судову залю перейшло багато свідків поляків,покликаних прокуратурою на ствердження вини обвину-ваченого,одначе всі вони нічого не могли сказати в некористь д-ра Петра Петрушевича. Були також переслухані представники Міжнародного Червоного Хреста, які, мабуть, у березні місяці 1919 р. були в косачівському таборі і його докладно оглядали. В складі цієї комісії брали теж участь представники українців і поляків. Зізнання цих свідків чимало причинилися до виправдання д-ра Петра Петрушевича. Вони рішуче ствердили, що положення у косачівських бараках не було аж ніяк таке жахливе, як про це писала польська преса. Воно представляло собою звичайну сторінку тодішнього воєнного лихоліття. Із зізнань свідків виявилося,що інтерновані й полонені польської армії були трактовані наскрізь гуманно, не було знущань і побоїв, прохарчування було задовільне, хліб розділювано щоденно, а м’ясо тричі на тиждень. В шпиталі недужі отримували вино, яйця, біфстекси і ін[ші]. лакоминки. Всі свідки ствердили, що не роблено ніяких різниць між хворими українцями і поляками.

Про особу обвинуваченого всі свідки висловлювалися якнайкраще; він, на їх думку, був чесним і дбайливим лікарем, масово звільняв інтернованих, з поляками поводився дуже чемно й навіть розмовляв з ними по-польськи. Одним словом розправа виявила, що “косачівське пекло” не виглядало так жахливо, як це польська преса старалася втовкмачити в голови своїх читачів, а “косачівський кат” опікувався інтернованими як рідний батько своїми дітьми. Це цілком зрозуміле. Як колишній активний австрійський старшина і син священика мав він глибоко вкорінене зрозуміння і почуття чести, справедливости, людяности й братолюбія. Коли порівняти косачівський табір з польськими таборами для інтернованих і полонених українців-галичан в Тухолі, Пикуличах, Берестю, [Стр]Щалкові і ін. то мусимо прийти до висновку, що “косачівський табір” був під кожним оглядом взірцевим як на тодішні часи.

Головне питання звучало ось як: Чи обвинувачений винен у тому, що, будучи в часі від останніх днів грудня 1918 р. до останніх днів місяця травня 1919 р лікарем і санітарним шефом Української Армії в Коломиї і будучи на підставі доручення своєї тодішньої влади зобов’язаним дбати про гігієну в таборі інтернованих і полонених у Косачеві під Коломиєю, поступав у стосунку до них навмисне всупереч із засадами гігієни і в цей спосіб спричинив небезпеку для їхнього життя, здоровя і тіла”.

Це головне питання суд присяжних заперечив одноголосно, відповівши 12 голосами ні. На цій підставі трибунал оголосив вирок, яким виправдав д-ра Петра Петрушевича від вини і кари і негайно звільнив його з ув’язнення».

Бачимо, що свідома неправда про начебто сотні свідомо замордованих українцями голодом, холодом та інфекційними хворобами поляків, почала руйнуватися вже у перші повоєнні роки, зокрема голосним і суто політичним свого часу «Процесом Петрушевича».

 

Неспростовні факти: про що свідчать історичні документи

  1. Фактів знущань українців над польськими полоненими та інтернованими особами у таборі на Косачеві міжнародні місії Антанти і Міжнародного Червоного Хреста не встановили.
  2. Нині документально підтверджена смерть 151 поляка – полонених та інтернованих у таборі на Косачеві, у т. ч. однієї жінки. Це спростовує досі наявну в публічному просторі цифру 467 жертв Косачівського табору і загалом версії про 800-1300 померлих у ньому.
  3. Доглядали, лікували і засвідчували смерть полонених поляків та інтернованих засвідчували лікарі українці, поляки і євреї в українських медичних закладах.
  4. Чин похорону, не зважаючи на наявність у Коломиї давніх римо-католицьких парафій, здійснювали українські греко-католицькі священики.
  5. Польські медики, котрі працювали в українських медичних закладах Коломиї у 1918–1919 роках, отримували платню від POW – «Польської Військової Організації».
  6. Поховання поляків з табору на Косачеві відбувалися на «Військовому цвинтарі» – окремому поховальному полі, закладеному Міністерством війни Габсбурзької монархії у 1915 р., яке межувало з тогочасним римо-католицьким кладовищем.
  7. «Процес Петрушевича» у 1921 р. був політично умотивованим з погляду польської окупаційної адміністрації і завершився для неї повним фіаско.

 

На завершення цих рядків додам, що штучне маркування ворожими до історичної правди силами безіменних нині бетонних хрестів на коломийському Військовому цвинтарі, де в одній землі з поляками – полоненими та інтернованими у таборі на Косачеві – поховані українці (вояки УСС і Галицької армії), росіяни, чехи, німці, італійці, зовсім не додає чести ані окремим коломийцям, ані їхнім «друзям» з-поза західного кордону нашої держави.

Насамкінець пригадаю слова святого Папи Івана Павла ІІ, котрий закликав поляків і українців замиритися в своїх історичних болях і творити нову, спільну, історію взаємин незалежних Польщі і України, будувати власні ідентичності.

Пам’ятаймо: правда міститься в історичних джерелах, а тому не поширюймо неправди, ані про Косачівський табір та його бранців, ані про місце поховання не лише однієї національної групи у коломийській землі. Тож нагальною вимогою часу є публікація історичних документів про ці трагічні сюжети українсько-польських відносин, меморіалізація і пошанування пам’яті усіх без винятку жертв подій 1918–1919 років, укладення їх спеціального мартирологу.

 

Іван МОНОЛАТІЙ,

коломиєзнавець,

доктор політичних наук, професор,

почесний громадянин Коломиї

 

 

ДО ТЕМИ:


Поділитися публікацією: