Поділитися публікацією:

Для багатьох туристів Яремче – це транзитний пункт дорогою на Буковель чи ще далі в гори. До стандартної програми входять відвідування сувенірного ринку, фото на тлі водоспаду та променад пішохідним мостиком. Часто на цьому знайомство з «перлиною Карпат» і завершується, гості їдуть далі, впевнені, що тут лише базар і водоспад.

Натомість, Яремче має цікаву історію, багато пам’яток і легенди, яких не прочитаєш у буклетах, пише Репортер.

У 1787 році гуцул Ярема Годованець збудував собі хатинку між селами Дора та Ямна. Пізніше навколо утворився присілок, який назвали на честь засновника – Яремче. Першу сотню років там не відбувалося нічого цікавого, але наприкінці ХІХ століття хутір перетворився на популярний гірський курорт. І сприяло цьому… Цісарсько-Королівське Міністерство торгівлі.

Саме це відомство відповідало за шляхи сполучення. В якомусь із міністерських кабінетів виник задум збудувати залізницю, яка сполучатиме Покуття з Закарпаттям. Колія проходила через Яремче, тож, коли поклали рейки, сюди хлинув потік туристів із Станиславова, Львова, Тернополя, Чернівців і багатьох інших міст.

Проєкт мосту через Прут розробив професор Львівської політехніки Зигмунд Кулька, а будував – інженер Станіслав Косінський. За два роки – 1894-1896 – в Яремче спорудили просто шедевр інженерної думки. Кам’яний міст мав дві арки по 8 м, п’ять по 12 і одну на цілих 65 м. Загальна протяжність становила 205 м, висота – 32. Подібного у Європі тоді просто не було. Довший час цей міст не мав аналогів, лише у 1950-х в Італії з’явилися об’єкти з подібною шириною прольоту, але призначались вони суто для автомобілів.

На жаль, Яремчанський міст народився під нещасливою зіркою. У 1917 році під час свого відступу росіяни віадук підірвали. Австрійські сапери швидко відновили рух, перекинувши через зруйновані прольоти металеву арку. А реанімували міст поляки, які у 1925-1927 роках відновили кам’яну кладку, хоч і внесли незначні зміни у первісний проєкт.

Остаточно знищили його німці в часи Другої світової. Причина та сама – аби не дістався ворогові. Старожили згадували, що у 1944 році німці навіть чемно попередили місцевих, аби ті заклеїли вікна хрест-навхрест паперовими смужками – щоб скло не побилося.

Після німецьких саперів відновлювати особливо не було чого. Совіти просто звели збоку новий залізобетонний міст, а від старого віадуку збереглася тільки одна опора під берегом – її видно з мосту автомобільного.

Залізнична складова

Колія вдихнула життя у Яремче, яке тоді було лише присілком сусідньої Дори. Звідси вивозили ліс і знаменитий ямненський пісковик – саме з нього зроблені усі підпірні стіни й мости уздовж колії. Назустріч вантажним потягам поспішали пасажирські експреси, які везли в Яремче охочих відпочити.

Вокзал зразка 1896 року дуже швидко перестав справлятися з напливом туристів, тож його довелося суттєво розширити. Сьогодні, якщо стати на пероні, можна побачити стару частину – це ліве крило, що має три вікна по фасаду.

Справжній туристичний бум почався за Польщі. Взимку навіть курсував спеціальний потяг Варшава-Яремче, який охрестили «лижі, танці, бридж». Він був обладнаний вагоном-рестораном із танцполом, де оркестр грав танго і фокстрот, а поруч стояли столи для картярської гри.

З вокзалом пов’язана одна сумна історія, яку переповів мемуарист Тадеуш Ольшанський. У 1930-х по перону ходила молода красива жінка, яка зустрічала потяги вигуками «Гулес! Гулес!». Це була дружина одного єврейського інженера із Станиславова. Він зняв їй в Яремче кімнату на ціле літо, а сам повернувся до міста. Казав, що то на пару днів. Але насправді інженер поспішав до коханки, з якою мав бурхливий роман. Дружина кожного дня ходила на перон. Навіть коли довідалася про зраду, то продовжувала вірити, що чоловік повернеться, і чекала його на вокзалі. Врешті-решт, вона зійшла з розуму та втопилася в Пруті.

Трохи вище за течією, перед присілком Ямна, донині зберігся старовинний залізничний тунель. Протягом 1893-1896 років їх створили цілих три штуки, при чому найдовший (1220 м), розташований у Вороненці – на кордоні з Закарпаттям. До роботи тоді активно залучали італійців, які були неперевершеними майстрами сухої кладки та мали унікальний досвід аналогічного будівництва в Альпах. Цікаво, що багато з них додому так і не повернулось – поодружувалися з гуцулками й залишилися тут. Навіть сьогодні у глухих карпатських селах можна зустріти мешканців з дивними назвиськами, як то Тарас Убальдіні чи Василь Джанфранческо.

Ямненський тунель теж має свою легенду, яка більше скидається на анекдот. Під залізничним мостом є невеличкий пляж з великими пласкими брилами каміння. Років десять тому до Яремче приїхали відпочивати дві подружні пари з Одеси. На третій день чоловіки відправили жінок на автобусну екскурсію, а самі пішли пиячити на пляж. Після другої пляшки вони згадали, що десь тут має бути печера Довбуша. Запитали в місцевих, ті підтвердили: «Так, є така! Треба йти стежкою через ліс, потім кам’яними сходами, загалом – хвилин сорок».

Оскільки все було випито, одесити негайно вирушили на пошуки скарбів опришка. Не встигли піднятися до гори, як побачили печеру. Але потім почули крики та побачили обуреного чоловіка з автоматом. Виявилося, що нетверезі гості Карпат замість печери Довбуша хотіли потрапити в залізничний тунель.

Каплиця, готика та Ощадбанк

Гуцули поділяли туристів на «люфтників» і «холєрників». Назва перших походила від німецького luft – повітря. Це були люди, які приїздили у Карпати відпочити, подихати чистим гірським повіт­рям, скуштувати місцевої кухні, попити джинджури та інших смачних настоянок. Цих гостей місцеві любили, адже вони охоче витрачали гроші.

Втім, серед приїжджих були й такі, що мали якусь «холєру» – важку хворобу. Ті сиділи по санаторіях, здебільшого пили водичку, тож зиску з них було мало.

Серед «люфтників» і «холєрників» найбільший відсоток становили поляки. Вони люди набожні, звикли щонеділі ходити до костелу. Але з храмами в Яремче було сутужно – костелами й не пахло, а найближча греко-католицька церква містилась в Ямні. Тож у 1898 році для задоволення релігійних потреб гостей звели малу дерев’яну капличку, що більше нагадувала стодолу. Курорт Яремче однозначно потребував кращої святині. У 1901 розпочався збір коштів на мурований костел. Проєкт виконав львівський архітектор Тадеуш Обмінський, кошторис становив 16 тисяч злотих ринських.

Гроші збирали де лиш могли. Яремчанський клуб давав благодійні концерти, приватні особи й установи надсилали пожертви. У 1906 закупили ділянку на голов­ній вулиці, правіше залізничного вокзалу. Будувати почали наступного року, а 10 липня 1910 відбулося освячення костелу.

Яремче не мало власної парафії, тож приписали до Дори, храм мав статус каплиці. Це була гарна кам’яна споруда з вежею, під черепичним дахом, зведена у псевдоготичному стилі. Внутрішній вівтар офірувала заможна родина Хованців із Станиславова. Була навіть невелика фісгармонія – музичний інструмент, який за звучанням нагадував орган. Цікаво, що про храм написано багато, але жодне джерело не наводить його назви.

У 1946 році совіти костел закрили, планували переобладнати його під клуб або кінотеатр. Але через скромні розміри від ідеї відмовились, побудувавши новий дім культури. У 1961 перед костелом звели велику споруду районної ради, а сам храм кардинально реконструювали й розмістили там поштове відділення. Після ліквідації Яремчанського району в каплиці працювала фінансова установа.

Сьогодні творіння архітектора Обмінського без підготовки впізнати важко. Якщо стати напроти пам’ятника ковпаківцям, лівіше буде радянський будинок побуту, що потрохи руйнується. Впритул до нього, з тильного боку, примикає двоповерхова споруда, де нині розміщується відділення Ощадбанку. Якщо уважно придивитись, то на куті уздовж водостічної труби можна зауважити залишки русту – облицьовки «рваним» каменем. Тобто, це і є колишній польський костел-каплиця.

Джерело: Бліц-Інфо


Поділитися публікацією:
Теги: