Поділитися публікацією:

Богдан Станіславський – політик, бізнесмен та благодійник. З 2015 року є депутатом Івано-Франківської обласної ради 7-го скликання від політичної партії “Самопоміч”, головою Івано-Франківської обласної партійної організації «Самопоміч», а також головою постійної комісії обласної ради з питань захисту прав людини, законності, правопорядку, антикорупційної політики, люстрації та очищення влади.

Доларовий мільйонер

За інформацією аналітичної платформи «YouControl» з 2017 року він є засновником соціального кооперативу “Файні ябка” в смт. Обертин та ГО “Файні ябка-57”, що не заважає йому бути ще й керівником Благодійного Фонду “Прикарпатський Інститут Розвитку”.

У 2016 році Богдан Станіславський став лауреатом Національного конкурсу “Благодійна Україна – 2016” у номінації “Меценат року”.

У 2008 році разом з дружиною Любов заснував та дотепер керує ТОВ “Станіславський”, яке займається будівництвом. Чисті продажі фірми у 2018 році становили 40-45 млн грн, за інформацією аналітичної платформи «YouControl».

Є власником будівельної фірми «Обер-Буд» у Республіці Польща.

Неофіційно є власником ще однієї будівельної фірми ТОВ «Креатив-Інжиніринг», якою керує його син Олег.

Також є бенефіціаром у ОК “Обер-буд”, ОК “Циркорій”. Основний квед діяльності – комплексне обслуговування об’єктів.

В 2009 році стає засновником пекарні “ОберХліб”, а з 2002 року власником млина в смт.Обертин.

Володіє рестораном «Злата» в Обертині, кафе сімейного типу «Вілла Фамілія» в Коломиї…

На тепер родина Станіславських має у власності 2-і земельні ділянки загальною площею понад 1 гектар в Обертині Тлумацького району, житловий будинок на 182 м.кв у Коломиї, квартиру у Києві – 40 м.кв та ще одну квартиру площею 104 м.кв у Туреччині. Також має два об‘єкта незавершеного будівництва у Коломиї та с.Загайпіль Коломийського р-ну.

Фірми Станіславського ТОВ «Станіславський» та «Креатив-Інжиніринг» володіють 8-ма об‘єктами нерухомості у Коломиї, Тлумачі, Обертині та Києві. Також у власності цих фірм є 5-ть земельних ділянок у Тлумацькому районі та м.Коломия загальною площею 4,44 га.

На додаток, фірми Станіславського мають у власності 16 одиниць вантажних та легкових автомобілів, а подружжя Станіславських володіє ще й 8-ма транспортними засобами.

На початок 2020 року родина Станіславських мала й грошові заощадження – 122 тис американських доларів та 80 тис гривень готівкою, а також 5 тис доларів на рахунку в українському та 25 тис доларів в американському банках.

Навіть за біглими підрахунками стає зрозуміло – Богдан Станіславський володіє статками на понад мільйон доларів США.

Молодий спеціаліст

«Богдан Станіславський народився 1969 року, дитинство та юність провів у селищі Обертин Тлумацького району. Мати працювала продавцем у магазині, а батько – слюсарем сільгосптехніки. Перший запис у трудовій книжці Богдана з’явився у 15 років. Він почав працювати складальником гусениць до тракторів влітку після 8 класу», – пише онлайн-видання Курс.

У 1988-1990 роках проходив службу в армії. По завершенню служби він вступив до Тернопільської академії народного господарства.

У 1994 році влаштувався на Загайпільський сірчаний рудник, де майже відразу його призначили на посаду начальника відділу маркетингу та збуту.

Незважаючи на те, що у 1995 році підприємство вчергове і остаточно розпочало свою ліквідацію у зв‘язку з банкрутством, Богдан Станіславський продовжував працювати на цьому підприємстві аж до 2001 року, поки воно вкінці-кінців не закрилося.

Довідково. Загайпільський сірчаний рудник був утворений у 1986 році і входив у склад Міністерства по виробництву мінеральних добрив СРСР. На будівництво підприємства у 1981-1985 роках витратили біля 55 млн рублів.

У 1989 році Загайпільський сірчаний рудник увійшов у склад Державної агрохімічної асоціації.

За плановими розрахунками підприємство повинно було виготовляти 400-800 тон сірки щорічно.

У червні 1991 року Загайпільський сірчаний рудник перейменовують у Загайпільське тепло-технологічне підприємство «Загро» (ЗТТП «Загро»). З 1993 року ЗТТП «Загро» починає виробляти побутову хімію та товари народного споживання, адже на той час сірка вже нікому не потрібна.

Вже до 1993 року підприємство мало колосальні борги з виплати заробітної плати працівникам, зі сплати податків різних рівнів та за сировину перед кредиторами.

У 1994 році Станіславський приходить на підприємство, де його майже миттєво призначають начальником відділу маркетингу та збуту.

«Влаштувався на Загайпільський сірчаний рудник, що на Коломийщині. На той час промислове підприємство було на межі банкрутства, але чи не єдине в області могло запропонувати працівнику житло, а зарплати були усюди мізерні. Директору настільки сподобався молодий амбітний фахівець з дипломом менеджера, що під Богдана спеціально створили відділ маркетингу і збуту. Вже на третій день його послали до Києва на серйозні перемовини.

В університеті вчили, що коли на складах застоюється продукція, її зразки потрібно везти і показувати на виставках. На практиці це дало неабиякий результат: вже після першої виставки за два тижні склади були порожні», – пише газета «Вперед» від 12 липня 2019 року, №27 (7128).

 Але журналістам «Вільне.ІНФО» Богдан Станіславський нещодавно розповів зовсім інше.

«Ті всі роки, що я майже працював, рахунки майже постійно були заблоковані і, якщо ми працювали, то на давальницький сировині. Тобто, шукали партнерів які давали сировину. Ми її переробляли в продукцію і та частина, яка лишилася нам за виробництво, ми продавали. Зарплату приходилося давати. Ось я, наприклад, грузив машину, як молодий спеціаліст, побутовою хімією і по Україні щось їхав, щось продавалося. Але продавати нам стало не вигідно – бо то все з‘їдалося і навіть на зарплату людям не виходило. То був бартер, то період сплошного бартеру. Зарплату отримували товарами – ложками, посудом, холодильниками та ковдрами. Ну та, давалося іноді грошима», – з коментаря Богдана Станіславського журналістам «Вільне.ІНФО».

Це більш правдиво, адже у 1995 році ЗТТП «Загро» розпочинає остаточну процедуру ліквідації через банкрутство.

Перший капітал

Саме з 1995 року створюється ліквідаційна комісія, яка і розпочала розпродаж майна підприємства аби розрахуватися з боргами. Мільйонне обладнання розпродували за безцінь, нержавіючі труби та комплектуючі, інший метал здавали на металобрухт, а бетонні конструкції розбиралися на елементи та …

«Будови та деяке дороговартісне обладнання ще виставлялося на біржу для продажі, а нержавіючі труби та інші конструкції ніхто не рахував. Їх просто здавали на металобрухт і вже з виручених коштів розраховувалися з працівниками підприємства», – пояснив один із членів ліквідаційної комісії ЗТТП «Загро» Юрій Плекан.

Богдан Станіславський стверджує, що не має ніякого відношення до розпродажу підприємства, бо займався лише збутом готової продукції. Щоправда журналістам він пояснив інше.

«Це був 1999 рік. Залишилася мінімальна кількість людей. Скільки можна було. Залишився директор, бухгалтер. Ну нас лишилося мало, ми сиділи в одному кабінеті всі. І охоронці. І не можна було закрити процедуру банкрутства. Процедура банкрутства закривається лише тоді, коли або сплачені борги, або немає майна. Тобто, у нас борги були великі, а майна було фізично багато. Це вже були голі будівлі. Тобто, труби і те все – це вже вирізали до мене. Ну, до 99-го року. Бо я до 99-го займався суто готовою продукцією. Тобто, що виготовлено, те я і мав продавати. Потім наступив момент. Тобто, я зрозумів. Ну не я, то керівництво було. Директор розумів. Ми разом сідали. Ми розуміли, раз люди ходять на роботу – вони хочуть зарплати. Її не буде з чого давати. І тоді треба було прийняти рішення ліквідувати це підприємство – розпродати кінцеве майно. Все майно було оцінено і продавалося через аукціон на біржі. Звичайно, що якщо це металева труба, то її можна було здати лише на металолом. Якщо це будівля 15-ть метрів, до якої страшно підійти, то мало хто цим цікавиться. Цим я і зайнявся», – з коментаря журналістам «Вільне.ІНФО».

Ми не можемо повністю стверджувати, що Станіславський був причетним до розпродажу виробничого обладнання підприємства, але з власних джерел нам відомо, що він таки займався цим.

Справа в тім, що майже всі документи Загайпільського сірчаного рудника за дивних обставин згоріли і журналістам видання вдалося віднайти лише невелику кількість документів та поспілкуватися зі свідками.

Проте ми повністю впевнені, що Станіславський таки займався демонтажем та продажею будівель ЗТТП «Загро» (Загайпільський сірчаний рудник), що остаточно поховало бодай якусь надію відновити підприємство та створити робочі місця, адже закладів сірки у Загайпільському сірковому руднику на теперішній час достатньо – 17,3 млн тон. Також можливе використання соляної кислоти в процесах інтенсифікації видобутку нафти та газу.

«Дивіться, я вам продам стільки-то плит, стільки-то панелей, стільки-то того, але воно ще стоїть у зібраному виді, треба, щоб ви купили ці будівлі, хтось купив одну будівлю, хтось другу, хтось третю, тобто «на довірі». Мені повірили, вони проплатили ці будівлі, я напротязі пів року демонтував це,  організував бригаду –  у тої фірми взяв в оренду крана, найняв людей, і ми демонтували це, продали, і так оце було спочатку «на довірі», а потім вже почали… тобто якщо ми зараз будуємо, але я вважаю, що наше таке, де ми заробляли – це демонтаж. На демонтажних роботах», – з коментаря Богдана Станіславського в телепередачі «Відкритим текстом» Івано-Франківського обласного телебачення «Галичина».


Богдан Станіславський заробив свій перший капітал на продажі та демонтажі державного підприємства.

Він також «залишив» собі одну з будівель підприємства – будівля компресорної, площею 831,5 м.кв.

У березні 2001 року Богдан Станіславський зареєструвався як підприємець та зайнявся будівельними роботами. Наступного року він викупив в Обертині приміщення та почав будувати млин. Згодом збудував пекарню, а ще згодом заробив свій перший мільйон доларів.

У лютому 2002 року Загайпільський сірчаний рудник рішенням суду було ліквідовано. Підприємство так і не розрахувалося остаточно за борги по податкам, пенсійним та соціальним відрахуванням, кредиторам та зарплаті перед працівниками.

«Я і далі свої сили докладатиму, аби збудувати країну, в якій хочеться жити», – Богдан Станіславський.

Автор: Євген Гапич


Поділитися публікацією: