фото зі сторінки у facebook П. Бойчука
Боєць добровольчого батальйону «Чорна Сотня» Петро Бойчук з позивним “Крук” ще з юності мріяв про викладацьку роботу. Але його громадська активність та постійна тяга до справедливості привела коломиянина на “Майдан”, а потім на фронт.
Про боротьбу на Революції Гідності, будні на фронті, де кожна хвилина, як остання, та про основну цінність, яка докорінно змінила його життя, розповів боєць Петро Бойчук в інтерв’ю «Вільне.Інфо».
– Перш за все, цікавить твій родовід. Про опришківський рух ти знаєш не тільки з книг, адже твої предки брали в ньому участь?
– Я вивчаю історію краю, свого родоводу. І дійсно, по татовій лінії мій прадід Михайло Клямчук був лідером опришківського руху. Якщо на наших теренах в той час орудував М.Довбуш, то М. Бойчук – на Верховинщині. Його поляки присудили до страти.
Про нього є уривок у книзі «Бойове мистецтво гуцулів» автора Євгена Луціва на сторінці 92: «Ватажок Михайло Бойчук (Клям) діяв разом з іншими опришками впродовж багатьох років у околиці села Голови. Каральні експедиції довго розшукували Михайла Бойчука і нарешті атакували його в селі Річка. Спійманого ватажка відвезли до Кутів на розправу. Бойчук героїчно загинув, він відзначався мужністю, нескореністю, та сміливістю. Селяни з пошаною говорили: «Отакі давно люди були, що нічого не боялися».
Також двоюрідний брат моєї бабусі Василь Шустрий служив в стрілецькій дивізії «Галичина». У боях під Бродами пропав безвісти.
фото: Євген Гапич
– У твоїй родині, напевно, ще змалку прививали любов до всього українського?
– Коли я був малим, ми жили у Радянському Союзі. Та не дивлячись на це, мій покійний дід Іван завжди мені казав, що у нас є своя українська історія, свої герої, свій прапор. Він завжди розповідав про ключові моменти нашої історії. Я донині вглиблююсь в неї і намагаюся разом з однодумцями не стояти осторонь подій.
– Варто згадати про твою участь у Революції Гідності. Чому ти поїхав на Майдан ще напередодні заворушень?
– У той час я хотів виїхати за кордон, бо розчарувався у владі. Той час – це був період випробувань долі.
Тоді я зрозумів, що Бог дає рівно стільки випробувань, скільки ми можемо винести.
Тож з думкою про те, що потрібно виїжджати за межі країни, щоб заробляти, я приїхав до Києва. Тоді біля університету Т.Шевченка була хода студентів. Я вирішив долучитись. Спілкувався з молоддю. Всі хотіли змін на краще. То був мирний студентський “Майдан”.
Уночі під час силового розгону мирного протесту близько 4-ої години ранку отримав дзвінок від товариша про розгін Майдану. Я тоді ночував у друга, тож одразу після повідомлення викликав таксі, щоб поїхати на Майдан. Спочатку таксист відмовлявся нас туди вести, мовляв, там усіх убивають.
Все-таки ми дісталися головної площі міста і зранку побачили, як кияни почали масово з’їжджатися до Михайлівського Золотоверхого монастиря, а за ними і українці з різних міст. То було відчуття, що країна дійсно комусь потрібна і за її майбутнє переживають.
фото: Євген Гапич
– І тоді ти вже вирішив, що залишишся в Україні?
– Більше того, я зрозумів, що я нікуди не хочу їхати, бо я потрібен тут, я повинен робити все можливе, щоб мені та моїм дітям хотілось жити в цій країні.
Я усвідомив, що не зможу спокійно спостерігати за всім, що тут відбувається і радити через facebook як здобувати незалежність.
– Якими були твої дні на Майдані? Що саме ти робив?
– Я був куратором від Івано-Франківської області, вів облік людей, які приїжджають та від’їжджають з Майдану. Потім чергував на барикадах, Львівській брамі, на тодішній Інститутській вулиці, спостерігав, щоб аферисти не ставили свої скриньки для пожертв. Разом зі своїми земляками ми зорганізувалися у бойову одиницю Майдану «Чорну Сотню».
Але не завжди все було спокійно. Всім відомо, що потім були заворушення, розстріли, які забрали чимало людських життів.
– В одному з таких заворушень ти отримав поранення?
– 18 лютого був для мене особливо складним днем. Тоді кийками били нас по ногах, зірвалася неподалік граната і я отримав поранення. Товариш з Краматорська тоді мене врятував.
– Чим для тебе стала Революція Гідності?
– Острів, на якому має вирости щось хороше. Українська нація – сильна.
Хлопці, які загинули на Майдані, це ті, хто наблизили світанок нашої країни.
До того ми жили у темряві. Нехай після Революції не настали одразу бажані зміни, тим не менше, я впевнений, що після тих подій сонце блиснуло і показало шлях, куди рухатись.
фото зі сторінки у facebook П. Бойчука
– Після Революції Гідності навесні у 2014 році розпочався збройний конфлікт на Донбасі. Чому ти вирішив поїхати на схід добровольцем?
– Захищати свою землю – для патріота вищої мотивації немає.
У країні тоді був безлад. Люди зрозуміли, що, згуртувавшись, можуть разом діяти і щось міняти. Після того, як Україна втратила Крим, окрім обурень нічого не було.
З травня я разом з побратимами вирішили поїхати на схід волонтерами і добровольцями, а не чекати і спостерігати за розвитком подій. Допомагали всім необхідним.
– Де спочатку служили?
– Перше місце моєї служби був Слов’янськ. Стояв на блокпостах з побратимами Національної гвардії України.
Я служив в армії, тож добре знав, що таке військова служба.
До липня ми були в АТО. Потім поїхав до Києва, де вів волонтерську діяльність. У січні 2015 року отримав дзвінок від побратимів, що їм потрібна підмога, треба вирушати на схід, що я з бійцями із «Чорної Сотні» одразу й зробили.
– Які найважчі моменти довелося пережити в зоні АТО?
– За півроку служби було багато моментів, про які складно згадувати.
Наступного дня після прибуття до Станиці Луганської нас призначили в охорону мінометного розрахунку. Вночі почався обстріл. Працювали наш розрахунок та ворожа артилерія. Я побачив театр війни в найгірших його проявах і зрозумів чому артилеристів називають богами війни, адже після їхнього обстрілу навряд чи щось залишається неушкодженим.
Тоді один зі снарядів потрапив у будинок, який межував з нашим, біля якого ми тримали оборону. Це сталося за 10 метрів від мене.
Скло розбивалось, шибки тряслися. Бійця, який був біля стіни з вікном, повністю накрило склом. У стіні виникла велика тріщина. Я вперше понюхав артилерійського пороху.
Ще з Майдану зрозумів, що страх – це фактор, який спонукає до зосереджених дій. Тому став максимально уважним. Разом з побратимами зайняли оборону дорученого нам об’єкту.
– Коли ти повернувся додому?
– У липні, на Івана Купала.
– Зараз готовий взяти зброю до рук і знову поїхати у зону АТО?
– Як тільки мене покличуть побратими, одразу поїду. Я маю дві руки, дві ноги, то чому я маю уникати виконання свого громадянського обов’язку?
Споконвіку українці є свободолюбиві. Я служив на сході не за значки, не за визнання. Я про це й думати не міг. Я вважаю, що кожен українець повинен стояти на обороні рідної землі: чи піти на схід воювати, чи вести волонтерську роботу, чи допомагати армії грошима. Але ні в якому випадку не можна стояти осторонь подій в Україні.
Я вірю, що дуже скоро ми зрозуміємо, що ті, хто наближали світанок, робили це немарно, і зійде сонце над нашою благословенною землею.
– Наразі яка твоя найбільша цінність у житті?
– Моя родина, сім’я: дружина, дитина, батьки та побратими.
Любіть Україну, тримайте порох сухим!
Розмову вела
Олена Козаченко
